Еволюційний  розвиток  лексики

При дослідженні генезису української хореографічної лексики надзвичайно цікаві висновки дає історико-порівняльний метод аналізу, демонструючи, як в .процесі становлення деякі рухи мо­дифікуються від найпростіших до найскладніших форм. Візь­мемо звичайну присядку. Вже в VI столітті наші предки танцю­вали у напівприсядку. Положення корпуса, рук, позиції ніг тан­цюристів за своєю структурою аналогічні сучасній традиції.

На фресках Софії Київської (кінець XI — початок XII ст.) бачимо зображення цілого скоморошного дійства, в якому зафік­совано танці під акомпанемент дударів, домриста, гусляра. Напівприсядка уже варіюється

танцюрист виконує її з вихилясником. З трансформацією значної кількості хороводів у побутові танці, в яких чоловічий танець має домінуюче значення, з'являє­ться й елементарна, найпростіша присядка.

Ще в давні часи народні виконавці помітили, що в повному присіданні, виносячи ногу вперед чи вбік, можна створити новий цікавий рух. Так виник повзунець. Отже, маємо еволюційний шлях присядки: напівприсядка, присядка і, нарешті, її вища форма, яка в сучасній українській хореографії виділилася в ок­рему групу рухів — повзунець з похідними від нього варіантами та угрупуваннями.

У кожному історичному періоді, починаючи з давньоруської культури, в період становлення української народності і до сьо­годні, змінюється не тільки структура окремих рухів, але й трансформуються одні жанри та народжуються інші.

Розглянемо найелементарніше па - потрійний крок. При уважному аналізові його складових частин помічаємо, що цей рух дав поштовх для створення знаменитого українського бігун­ця. Стрімкість, динамізм, притаманні цьому рухові, підказують, що він з'явився в період еволюційного перетворення хороводів-веснянок у побутові танці. Подальша складна трансформація бігунця стала можливою при наявності традиційного па. У нових умовах (зростання майстерності виконавців, сцена, спеціальне взуття тощо) бігунець та споріднені з ним рухи й надалі усклад­нюватимуть, збагачуватимуть цікавими танцювальними деталями. До речі, бігунець за технологією виконання не має собі рівних у світовій хореографії.

Із зерна основного руху проростають складніші за структу­рою па. Так, скажімо, від простої вірьовочки пішла подвійна, далі подвійна з плескачами, подвійна з винесеннями ноги на каб­лук, з дробіткою, з переступанням уперед. Елементарний вихилясник дав поштовх до створення вихилясника в повороті, вихи-лясника з угинанням, вихилясника на обидві ноги. Звичайна доріжка трансформувалась у доріжку плетену, жіночі голубці зумовили виникнення чоловічих кабріолей, прості стрибки стали основою розніжок, щупаків, яструбів та інших рухів.

Елементарна присядка ускладнювалася, збагачувалася нови­ми структурними елементами. Так виникли присядки-розтяжки, які заклали основу партерних револьтатів, повзунців. З останніх у свою чергу трансформувалися закладки.

Ритмоформула певного руху — це не випадкове сполучення тих чи інших пластичних елементів, а закономірність, в якій від­чувається найтісніший внутрішній зв'язок між хореографічним па та музичним супроводом. Цей зв'язок виник і вдосконалився у процесі історичного розвитку хореографічного мистецтва, тому його не можна уявляти спрощено. Від епохи до епохи з розши­ренням змісту хореографічних творів розвивалася і розвивається їх лексика, підпорядковуючись музичному матеріалові.

З плином часу танець, як правило, не змінює своєї назви, яка насамперед відбиває його ідею, зміст. Але народна хореографія, як і кожне мистецтво, розвивається у зв'язку з життям. Рухи, що входять до арсеналу того чи іншого танцю, також трансформую­ться, ускладнюються, в них вводяться

нові елементи, нюанси. Візьмемо хоровод «Льонок» з його виробничими рухами і порів­няємо з сучасним виробничим танцем «Льон». Поруч з традицій­ними ходами й ілюстративними рухами (сіянням, проростанням льону і т, ін.) в сучасній лексиці бачимо показ механізованих методів роботи, через що змінилась і темпоритмічна структура танцю.

Отже, розвиток лексики залежить від: а) культурно-історич­них та соціально-економічних умов життя народу; б) від зв'яз­ку танцювальної лексики з конкретно-уявною дією, тобто сюже­том твору; в) від поєднання лексичного матеріалу з іншими фор­мотворчими компонентами (малюнком, композицією).