Назви та уніфікація рухів

     Лексикон українського народно-сценічного танцю. Назви та уніфікація рухів.

     Пам'ятки старовини, даючи нам змогу відтворити у загальних рисах технологію виконання тих чи інших па, зовсім не мають уявлення про їхні назви. Проте, у пам'яті народній вони збереглися, і в цьому й полягає сила живої традиції.

Присід, гайдук, плазунець (потому трансформований у повзунець), плескачі, дрібушечки, вихилясники, млинок, гарбуз, шпак, сверделок, плетінка, доріжка, півторак, тропак, яструб та деякі інші образні назви рухів були створені в процесі розвитку хореографії і стали, так би мовити, насиченими.

     У художній практиці при постановці записаного танцю (чи фіксації) або при фіксації танцювального твору великого вчення набуває хореографічна термінологія.

     Перший крок щодо узагальнення та уніфікації рухів зробив В.Верховинець, який у передмові до "Теорії українського народного танка" зауважив: "Одну дуже важну прогалину в цій праці довелося поки що мені самому поповнити, а саме: надати майже всім па назви, щоб можна було скоріше і легше їх запам'ятовувати і відчувати. Крім назв доріжка, присіди, навприсядки, вихиляси, бач, як заплів, от завернув, от загріба, плазунець, не довелося мені чути інших назв поодиноких рухів".

     В.Верховинець уперше дав назви майже 30 па українського танцю. Деякі з них, а саме: тинок, вибиванець, доріжка, кружальце, плетінка (від "бач, як заплів"), присядка з ударом по халявах - стали загальновживаними, а деякі не утримались в обігу й дістали нові назви: зальотне перетворилось у простий хід, похід танковий складений - у потрійний крок і т.ін.

     Рухи у процесі їх створення, звичайно, одержують певні назви (за винятком традиційних, про які йшлося вище), та, на жаль, не завжди ці назви набувають поширення, можливо, тому що не одразу були зафіксовані, скажімо, в якомусь друкованому виданні, де був би описаний названий рух.      Відтак, усе це веде до певної термінологічної плутанини, яка, безумовно, не сприяє розвиткові науки й ускладнює практичну роботу балетмейстерів. Наведемо кілька прикладів. В українській та російській хореографіях існує тотожнє за структурою віртуозне па, що називають одні бочонком, інші кубариком, колобком. Перший термін найбільш вживаний серед танцюристів. Проте другий варіант - кубарик - також досить поширений. Третій взірець -; колобок - маємо в роботі "Українські народні танці", що вийшла друком ще 1962 року. Ось до чого призводить термінологічна неузгодженість. Однак, який же з варіантів найближче передає суть руху?

     Бочівочка (бочка, бочонок), яка котиться по колу - найбільш вдалий відповідник. Саме ним і користується більшість фахівців, бо російське колобок (укр. - буханець) та кубарик (укр. - дзиґа) не відповідають ні побудові, ні технології виконання руху.

Розглянемо звичайний потрійний крок. У Росії він побутував як "трехшаг", потому його почали записувати як "переменный шаг". Вперше українською мовою він був зафіксований В.Верховинцем як "похід танцювальний складаний". Назва не утрималась в практичному обігу, і рух знову зробився перемінним, або змінним кроком (від рос. "переменный шаг"), (деякі практики та записувачі називають його потрійним кроком (від рос. "трехшаг"). Вважаємо, що останній варіант назви найбільш відповідає морфологічній структурі руху, скільки конструкція па полягає саме в трьох різновидах кроків. То ж до назви "перемінний крок", то будь - який рух, врешті -решт, перемінний, бо кожного разу починається то з однієї, то з іншої ноги.

     Тинок, хоч і тотожний за структурою до різновидів паде басків, які зустрічаємо в танцях багатьох народів, та манерою виконання відрізняється від них, тому недоцільно у описах українських народно-сценічних танців вживати назву "падебаск". Наведені міркування тією ж мірою стосуються доріжки, поза як українська доріжка зовсім не тотожна російському "припаданню ".

Крім перелічених випадків, трапляється, що навіть однакові за структурною будовою українські рухи мають різні назви, наприклад, вихилясник, він же колупалочка. Влучне українське слово "вихилясники", задирикувате, з певною емоційністю, вочевидь, лягло в основу назви "вихилясник". У цьому терміні уже вдало передано манеру виконання руху.

Попри все можна твердити, що сьогодні українська хореографічна термінологія більш - менш окреслилась, уставилась. Як створюються назви па?

     Найчастіше назва руху відтворює конкретне уявлення про його загальний характер. Більшість з них походить від ідентичного побутового руху: бігунець - від дієслова бігти, скакунець - від скакати, човганець - від човгати, вибиванець - від вибивати, припадання - від припасти, упадання - від упадати на ногу, присядка - від присідання, плескач - від плескання в долоні, кружальце - від крутитися, переступання - від переступати, дрібушечка - від дріботіти і т.ін.

     У деяких назвах зазначено манеру та технологію виконання руху: хід з вивертом ноги, стрибки через пояс, легкій біг, біг з підскоком, повзунець на обох ногах водночас, полька - трясучка, повзунець з опорою на чоло, крутка з переступанням з ноги на ногу, гойдалка, крок на каблук.

     Назви рухів вказують і на схожість з певними предметами: присядка - ножиці, мітелочка, млинок, бочівочка, веретено, гарбуз, кільце, свердло, або на образноузагальнену подібність, танцювального па до положення птаха, тварини: яструб, зайчик, щупак, півник.

     Деякі: назви запозичені з класичного танцю, міцно увійшли в українську танцювальну лексику.

Поштовхом до створення назви можуть бути, наприклад, рухи, характерні для певного танцю: основний хід танців  "Повзунець", "Березнянка", "Дуботанець", "Кривуляк", "Карічка", "Голубка", "Тропотянка", "Чинадійка", ходи з "Буковинського парубочого", "Раковецького крученого" та ін. У зв'язку з інтенсивнім розвитком народної хореографії деякі місцеві, діалектні назви стали загальновживаними: півторак, гайдук - круч, поліський ключ.

     Значна частина рухів українського танцю полісемічна і зустрічається переважно у певних сполученнях елементів двох і більше па. Візьмімо звичайний вихилясник, що колись виконувався в одному чи двох варіантах, отже, потреби в ускладненні назви не було. З розвитком хореографічної культури з'явився десяток рухів, основою яким слугував вихилясник: вихилясник з угинанням, притупом, у повороті та багато інших. Усі вони, крім свого основного визначення (вихилясник), мають ще й додаткові (з угинанням, з притупом, у повороті). Саме в доповнення, в уточнення вкладається важливий нюанс, що дає конкретне уявлення про об'єднання в одному па елементів різних рухів, і в такий спосіб визначається характер структурної побудови складного лексичного новоутворення: тинок у повороті, вірьовочка з винесенням ноги на каблук, подвійна вірьовочка і т.ін.

     Список назв можна значно продовжити. Дуже прикро, що у хореографічній літературі ще зустрічаються такі назви, як ключ №2, або навіть рух №1, рух №2 тощо. У практичній роботі балетмейстера ці штучні назви тільки ускладнюють роботу. Що й казати, образна назва руху, котра надає йому відповідної чіткості, експресії, визначає звукову організацію, характер, технологію виконання тощо, набагато полегшує справу розшифрування записаних рухів, себто допомагає у праці як хореографам, так і виконавцям.